Євсе́вій Кесарі́йський або Євсе́вій Памфі́л ([juːˈsiːbiəs]; гр.ΕὐσέβιοςEusebios; лат.Eusebius Pamphili263 — 339[6]) — архієпископ Кесарії (столиці римської провінції Юдея), зарахований до Отців Церкви та вважається «батьком церковної історії» за свій твір «Церковна історія» (325).
Євсевій народився в Палестині; здобув освіту в училищах Єрусалима и Антіохії, приділив особливу увагу вивченню доробку Платона, Філона і Оригена (вплив останнього відбився на всій науково-літературній діяльності Євсевія). Давні автори, що писали про Євсевія, називали його «Євсевієм Памфіловичем» (дав.-гр.Εὐσέβιος ὁ Παμφíλου, лат.Eusebius Pamphili)[7]. Вважається, що це друге ім'я Євсевій отримав через свою близькість до пресвітера Памфіла.
Беручи участь в управлінні кесарійським училищем, Євсевію під час гонінь доби імператора Діоклетіана вдлаось не тільки зберегти кесарійську бібліотеку, а й збагатити її новими колекціями рукописів, придбаними протягом вимушеного залишення Кесарії і мандрівок Сирією, Єгиптом і Фіваїдою. Хоча чимало що не вціліло, про дещо можна дізнатися з творів самого Євсевія. Імператор Константин Великий шанував Євсевія, а той, зі свого боку, написав правителю два панегірика (на 20-ліття і 30-ліття його царювання).
З твору Євсевія «Про церковне богослов'я» можна виснувати, що він радше ухилявся від вирішення питання про природу Христа як недоречного і такого, що не підлягає остаточному вирішенню, ніж був прибічником якогось одного, чітко сформульованого вчення. Можна припустити, що Євсевій був близький до аріанства.
На Першому Нікейському соборі, першому вселенському соборі, в 325 році Євсевій Кесарійський, як найавторитетніший серед зібрання ієрархів, відіграв видатну роль — йому було довірено скласти символ віри від Собору. У своєму проекті Євсевій ухилився від категоричного вирішення питань віри, лишивши загальні судження, які, таким чином, не відкидали однозначно аріанських міркувань.
Відомо, що істинним царем, за всією справедливістю, варто називати того, хто прикрасив свою душу царськими чеснотами, за зразком найвищого царства; і навпаки: той, хто зрікся їх, відкинувши Всецаря, не визнав небесного Отця душ і не віддав належної Цареві пошани, але прийняв у душу неподобство і мерзенність, царську смиренність замінив дратівливістю дикого звіра, щедролюбиву налаштованість невиліковною отрутою злоби, розсудливість безумством... хто віддався усьому цьому, той, хоч би й возвисився тиранічною владою, не може навіть найменуватися царем. Та і як йому нести небесний образ монаршого права, коли він наніс на свою душу численні образи демонів? Який із нього начальник і володар над усіма, коли він на самого себе привернув незліченну кількість жорстоких деспотів, коли він раб огидної пристрасті... Отож, за свідченням істини, нехай у нас буде проголошений один цар — друг Всецаря Бога
Свої твори Євсевій писав грецькою — вони збереглись переважно в перекладах і тлумаченнях (найдавнішим із тлумачів вважається Руфін Аквілейський).
Серед головних творів Євсевія Кесарійського:
«Церковна історія» — розповідає про події від початку християнства до 324 року. При її написанні Євсевій Памфіл користувався не тільки всіма головними тогочасними церковними бібліотеками, але й державними архівами. За оцінкою Баура, Євсевій у цьому творі для християнської церковної історії є тим же, чим для історії загальної був Геродот.
«Хроніка» — викладення загальної історії від сотворення світу і до 20-го року царювання римського імператора Констянтина. Тривалий час була відомою лише в перекладі невеликої частини монахом Єронімом латиною, однак у 1792 році віднайдено її вірменський переклад.
«Приготування до Євангелія[en]» і «Докази на користь Євангелія» (грец.προπαρασκευή εύαγγελική: вперше видано у 1628 році) — містить відкидання язичництва, як вченого, так і вульгарного; висловлюється думка про існування в дохристові часи християнства у формі юдейської релігії і т. зв. природного одкровення.
Євсевій Кесарійський може бути автором «Фінікійської історії», яку приписують перу напівлегендарного Санхуніатона[9].