1338 року Ольгерд отримав від батька Гедиміна князівство із центром у замку Крево[15].
1341 року після смерті Гедиміна (1341), який розділив Велике князівство Литовське між синами, Ольгерд залишився на Кревському столі, в той час як столичне місто Вільно дісталося його наймолодшому братові Явнуту[15]. Формально великим князем вважався Явнут, але брати не визнавали його своїм сюзереном[15].
Великий князь
1345 року Ольгерд, спільно із братом Кейстутом організували державний переворот й усунули Явнута від влади[15]. Великим князем литовським став Ольгерд, а Кейстут — князем тракайським, гродненським і берестейським[15]. Обидва брати керували державними справами спільно: Кейстут відповідав за західні рубежі, зокрема боротьбу з Тевтонським орденом; Ольгерд займався східним і південним напрямком — боротьбою з руськими князівствами та Золотою Ордою[15].
Протягом правління Ольгерда Велике князівсво Литовське воювало із Тевтонським орденом. Провідну роль у ній грав Кейстут, проте сам Ольгерд брав участь у деяких боях проти хрестоносців, зокрема на річці Страва (1348) та біля замку Рудау (1370)[15].
За гіпотезою Фелікса Шабульда, 1359 року Ольгерд скористався анархією в Золотій Орді й уклав союз із темником Мамаєм[15]. Спільно із ним Литва розпочала війну із джучидським «Волзьким царством», яке опанували царевичі-джучиди зі східного крила Улусу Джучі[15]. Влітку 1362 Ольгерд здійснив визвольний похід у Південно-Східну Україну між Дніпром і Доном, а восени — напав на ординське Поділля. Його військо досягло Чорного моря біля гирл Дніпра й Південного Бугу[15]. У цьому поході литовсько-руські сили розбили трьох татарських князів у битві на Синіх Водах, про що згадують пізніші джерела[15]. Внаслідок успішних військово-політичних дій Ольгерда землі колишньої Київської Русі позбулися політичної залежності від Золотої Орди й були приєднані до Великого князівства Литовського. Зокрема, частиною Литовської держави стали Волинь, Київщина, Сіверщина та Поділля, де постали удільні князівства, очолювані Гедиміновичами — Київське, Сіверське, Подільське та інші[15]. Мамай також видав ярлик Ольгерду на володіння Південною Україною — землі від Дністра до верхів'я Дону й Оки[15].
Ольгерд зумів об'єднати всі білоруські і більшість українських земель. Добрим ставленням до української культури і церкви прихилив до себе населення України-Русі та українських князів і магнатів, які брали участь у державній адміністрації Великого князівства Литовського. На зайнятих руських (українських) землях Ольгерд посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив руських князів із династії Рюриковичів. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського.
Релігійна політика
На відміну від Гедиміна, який намагався утворити окрему Литовську православну митрополію, Ольгерд пробував поставити на чолі Київської митрополії та всієї Русі свого кандидата, домагався від Константинополя повернення Києву в такий спосіб реального значення церковної столиці Русі[15]. 1353 року литовським кандидатом на Київського митрополита і всієї Русі був Теодорит, 1355 року — Роман, пізніше — Кипріян[15].
Відомості про вірування самого Ольгерда суперечливі: одні джерела, зокрема Києво-Печерський пом'яник вказує, що він прийняв християнство й охрестився під іменем Дмитра; інші — що до смерті залишався язичником[15].
Титул
1342: ст.-укр.Олкгердъ Божїю милостью великий князь Литовскїй, Рускїй Жомоитскїй и иныхъ[17]
↑Войтович Л. В. 3.17. Мономаховичі. Юрійовичі. Ростовська, Суздальська, Московська і Тверська гілки. // Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000.