Самоназва адиге є спільною для всіх адизьких народів, тобто черкесів, кабардинців та адигейців (адигейських народностей).
Етнонімчеркеси, за яким народ відомий у світі, також нерідко виступає метаетнонімом для адизьких народів, особливо поза межами Росії. Зокрема, під «черкесами» традиційно у Туреччині й країнах Близького Сходу розуміють, крім власне черкесів, також інших адигів, а нерідко й представників неадизьких народів Північного Кавказу, предки яких у 2-й половині XIX століття масово емігрували туди від геноциду та утисків з боку Російської імперії після включення кавказьких земель до складу імперії.
Загалом у світі мешкає близько 5,3 млн адигів, з яких 2 — 3 млн. у Туреччині. У Росії мешкає 751, 487 тис. адигів (станом на 2021 рік).
У Росії адиги живуть переважно на території Адигеї (адигейці), Кабардино-Балкарії (кабардинці), Карачаєво-Черкесії (черкеси), Краснодарського краю (адигейці), Північної Осетії та Ставропольського краю.
Адиги також мешкають в Йорданії, Сирії, Ізраїлі (у селах Кфар-Кама[en] та Реганія[en]), Іраці та Ірані.
Невеликі громади адигів є у Сербії, Боснії і Герцеговині та Північній Македонії, де вони асимілюються албанським мусульманським населенням.
В Україні, згідно з даними перепису населення2001 року, мешкало 199 черкесів, 473 кабардинці та 338 адигів. Адизьку мову назвали рідною мовою 181 осіб (17,9%); 96 (9,5%) назвали рідною українську мову, а 697 (69%) вказали як рідну «иншу мову». Найбільше адигів мешкає в Одесі[18].
Мова
Нарада черкеських князів 1839—1840 р. Опубліковано 1847 р. Автор: Г. Гагарін.
У 1920—1925 рр. північнокавказька інтелігенція, користуючись наявною в ці роки більшою свободою, намагалася надолужити згаяне в попередні роки, проте ця можливість тривала недовго. У 1922 р., у зазначений період відносної свободи, у Кисловодську була скликана «Конференція з освіти горців». У результаті цієї Конференції на Північному Кавказі були відкриті школи з рідними мовами навчання, а до 1925 р. створена писемність на латинській графічній основі.
Проте, навіть тоді більшовики постаралися розділити не тільки народи Північного Кавказу, але також і єдинокровні субетноси, створивши, наприклад, окремі алфавіти для кяхського та кабардинського діалектів, окремі граматики для говірок однієї й тієї ж кабардино-черкеської мови, хоча поряд з латинізацією, неодноразово порушувалося питання і про уніфікацію всіх північнокавказьких алфавітів, а також про створення єдиної літературної мови для споріднених адизьких діалектів. З цього питання було проведено ряд конференцій: у Адигеї та Кабардино-Черкесії, у Чечено-Інгушетії, у Карачай-Балкарії і в Дагестанській АРСР, але ці конференції не досягли практичних результатів, оскільки їхні ініціатори були засуджені як буржуазні націоналісти та в більшості ліквідовані.
Історія
Карта Кавказького перешийку. Розроблено Дж. Грасслі, 1856. (Тбілісі, Анапа, Батум, і навколишні райони). Гравюра на сталі, друкування та видання бібліографічного інституту Hildburghausen, (1860)Мапа Черкесії. 1750 рік
Предками адигів є зиги, керкети, меоти, та інші які відомі у північному Причорномор'ї з 1 тис. до н. е.. У античних та візантійських
джерелах адиги згадані як зіхи, а в давньоруських джерелах під назвою касоги. Наприківнці 1 тис. до н. е. — середині 1 тис. н. е. починає формуватися давньоадизький етнос.
У XIII ст. почала поширюватися тюркська назва адигів — черкеси.
Черкеси були знані, як войовничий народ. З раннього дитинства вони займалися професійним військовим вишколом, добре володіли зброєю, гарно трималися в сідлі. Один такий воїн міг здолати кількох ворогів. Не випадково навіть кримські хани віддавали їм своїх дітей на виховання.
Через князівські чвари, війни з кримчаками, татарами, багато черкесів полишало власні домівки та емігрувало у найближчі країни. Ще у 1502 р. вони, за деякими джерелами, займали узбережжя Азовського моря від Дону до Керченської протоки, але згодом їх почали звідтіля відтісняти[19].
Важливу роль у долі черкесів відігравав релігійний фактор. Після падіння Константинополя у 1453 р. та посилення впливу кримських ханів у регіоні проживання християн-адигів набуває поширення практика агресивного насадження ісламусунітського напрямку.
Кавказька війна 1763-1864 була найдовшою, яку будь-коли вела Росія.
Прикладом тактики ведення війни проти черкесів може служити стратегія генерала Засса, який підкорив Східне Закубання, райони, де проживали адиги (шапсуги, теміргоеці, абдзахи (абадзехи), натухаї, бжедуги, кабардинці та інші) і абазини-ашхарці (баракаєвці, башілбаєвці, кизилбековці, тамовці, шахгіреєвці). При будь-якій можливості знищувалися посіви та запаси зерна, при нападі на села царські війська відкривали вогонь з артилерії по хижинам. Для захоплення й увезення гірської худоби знищувалися запаси сіна, через що адигам доводилося виганяти худобу на рівнинні пасовища, де вона захоплювалася і вивозилася в найближчі станиці. Вирубувались сади та виноградники, щоб змусити черкесів покинути гірську частину країни й таким чином ослабити їх опір.
У 1857 році тодішнім начальником Головного штабу Кавказької армії, генерал-ад'ютантом Д. А. Мілютіним, була висунута ідея виселення горців Північно-Західного Кавказу і заселення звільнених земель казаками і мешканцями внутрішніх районів Росії.
Горців-переселенців 1860-х років (черкесів, убихів та інших, які не підкорилися царській владі до 1861 року) після припинення опору, але відмови переселятися в болотисті низини Кубані, примусово зганяли під конвоєм до берега Чорного моря. Там, далеко від населених пунктів, вони збиралися великими масами і місяцями страждали та помирали від голоду, холоду та інфекційних хвороб. Через це російські судновласники уникали перевезення горців, а серед турецьких цим займалися лише безпринципні комівояжери, які переповнювали кораблі переселенцями, що призводило до високої смертності під час шляху. На малоазійському узбережжі Туреччини переселенців зустрічали карантинні табори, часто без належних умов для життя та харчування. Султан був змушений видати особливий фірман, що забороняв горцям продавати своїх дітей і дружин, хоча таким чином вони намагалися врятувати близьких від смерті в таборах.[20]
На чорноморському узбережжі від Керченської протоки до Сухумі практично було знищено все населення. Убихи були знищені на Красній поляні, від пролитої їхньої крові, на думку черкесів, походить сьогоднішня назва місцевості. У час проведення Зимових Олімпійських ігор 2014 в Сочі діаспора черкесів світу підіймала питання неможливості проведення змагань у місці геноциду їхнього народу.
Жирним виділені титульні нації національних республік, областей та округів РФ, включно з ліквідованими. ¹ Також визнаються корінним малочисельним народом Півночі. ² Є асимільованими станом на 2024 рік.
.svg){kind=small}
.jpg)
