Аріанство

	Аріанство
Названо на честь	Арій
Час/дата припинення існування	689
Протилежне	Трійця
	Аріанство у Вікісховищі

Аріа́нство, або арія́нство (лат. Arianismus, Arrianismus, грец. Αρειανισμός), також єресь Арія (лат. Haeresis Ariana, Perfidia Arriana, Haeresis Arrian) — у IV—VI століттях християнська течія, один із напрямків розвитку ранньої християнської церкви. Аріянство пов'язують із вченням священика Арія (бл. 256—336), який заперечував християнський догмат про те, що Бог-Син Ісус Христос — єдиносутній (лат. homoousios) Богові-Отцеві; стверджував, що Христос — істота не вічна, а лише посередник між Богом і людиною. Засуджено остаточно на соборі 381 року. Було поширене серед германців до VI століття. Частково відродилося у XVI столітті; прихильники аріанства виступали проти семи таїнств, релігійних свят, шанування ікон, мощей, дотримання постів тощо. В XVII столітті в Речі Посполитій аріанами обзивали послідовників социніанства, звинувачуючи таким чином їх в антитринітаризмі^[2].

Історія

Офіційно вважають, що назва вчення походить від імені Арія (256—336) — священника з Александрії^[3]. Заперечуючи тезу про єдину суть Трійці, аріанці твердили, що Христос — Син Божий — нижчий за Бога-Отця. На Нікейському соборі 325 року внаслідок як словесних дискусій, так і фізичного насилля аріанство визнали за єресь. Попри це аріанство було наймасовішою християнською течією IV століття в Римській імперії. Більше того, від 336 до 381 року аріанство було офіційно визнаною релігією імперії, особливою підтримкою користувалося за імператора Констанція II.

Як єресь аріанство засуджене остаточно на соборі в 381 році, однак дістало поширення серед германців та було релігією германських держав аж до VI століття. Аріанство прийняли остготи, вестготи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди та інші племена. У створених ними державах аріанство було панівним, аріанські варварські церкви підкорялися королям, богослужіння велося національними мовами. Підкорене ж римське населення в більшості лишалося правовірним. Франки чи не єдині з варварів прийняли християнство в його правовірному вигляді і часто використовували різницю у віросповіданні з іншими германськими племенами як привід для воєн. Внаслідок зовнішньополітичного розрахунку поступово королі варварських держав відмовлялися від аріанства і переходили до католицизму. Частину аріанських держав було знищено разом із їхньою церквою візантійцями в часи Юстиніана. Так сталося з королівствами остготів у Італії, вандалів у Північній Африці.

На відміну від несторіанства, аріанство вважають повністю знищеним у ранньому Середньовіччі. У той же час окремі пізніші теологи поверталися до нього. Аріанство відродилося у XVI столітті. Прихильники аріанства виступали проти семи таїнств, релігійних свят, шанування ікон, мощей, дотримання постів. У Речі Посполитій під ім'ям «аріанства» в XVII столітті широкого поширення набуло социніанство^[2].

Див. також

Примітки

↑ https://web.archive.org/web/20110523123243/http://www.germantribes.org/tribes/Lombards/Lombard%20Rulers/kingsline.htm
↑ ^а ^б Ариане // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
↑ Є думки, що категорично це заперечують. → Каганець І. Арійський стандарт. — Мандрівець: 2014 [Архівовано 14 травня 2017 у Wayback Machine.]

Джерела

Каганець І. Аріянство — релігія знань [Архівовано 5 червня 2019 у Wayback Machine.] // Народний Оглядач. — 4 липня 2012.
Каганець І. Аріянство — релігія Римської імперії [Архівовано 5 червня 2019 у Wayback Machine.] // Народний Оглядач. — 16 серпня 2012.
Каганець І. Українське аріянство [Архівовано 5 червня 2019 у Wayback Machine.] // Народний Оглядач. — 27 вересня 2012.
Каганець І. Аріанські храми в Україні [Архівовано 5 червня 2019 у Wayback Machine.] // Народний Оглядач. — 18 червня 2012.
Каганець І. Юрій Немирич — лідер аріянства, полковник Богдана Хмельницького [Архівовано 5 червня 2019 у Wayback Machine.] // Народний Оглядач. — 28 листопада 2012.
о. Карась З. І Вселенський собор і аріянська єресь // УГКЦ, Коломийсько-Чернівецька Єпархія.
Стельмашова А. І. Аріанство [Архівовано 26 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
Арианство [Архівовано 22 лютого 2014 у Wayback Machine.] // Православная богословская энциклопедия. — Петроград : тип. А. П. Лопухина, 1900. — Т. І. — кол. 1009—1023. (рос.)
Арианство // Православная энциклопедия [Архівовано 22 лютого 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
Рудоквас А. Д. Очерки религиозной политики Римской империи времени императора Константина Великого. (рос.)
Север С. Хроника, кн. 1, 2 [Архівовано 30 вересня 2007 у Wayback Machine.] / перевод Донченко А. И. (рос.)

Література

Аріанство // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
Средневековый мир в терминах, именах и названиях: словарь-справочник / Е. Д. Смирнова; Л. П. Сушкевич; В. А. Федосик. — Минск : Беларусь, 1999. — 383 с. — ISBN 985-01-0151-2. (рос.)