Анна Марія Луїза Італіяно, відома як Енн Бенкрофт (англ.Anne Bancroft; 17 вересня1931 — 6 червня2005) — американська акторка, режисерка, авторка сценаріїв та співачка. Лауреатка премій «Оскар», двох премій «Золотий глобус», двох премій «Тоні» та двох «Еммі». Пов'язана з методикою акторської школи Лі Страсберга, де вирізнялась універсальністю акторської гри. Одна з небагатьох акторок, які отримали провідні нагороди за ролі в кіно («Оскар» і «Золотий глобус»), театрі («Тоні») та на телебаченні («Еммі»). За внесок у кіномистецтво удостоєна зірки на Голлівудській алеї слави[10].
Народилася в Бронксі, Нью-Йорк, у родині італійських емігрантів: телефонного оператора Майкла Італіяно (1906—2001) та швачки Мілдред ді Наполі (1908—2010). Енн спершу отримала католицьке виховання та закінчила середню школу в Бронксі в 1948 році, а потім навчалася в Американській академії драматичного мистецтва та в Акторській студії Лі Страсберга в Нью-Йорку.
Кар'єра
Початок акторської кар'єри Анни Італіяно у Голлівуді не був блискучим: вона покинула Голлівуд через погану якість ролей і повернулася до Нью-Йорку. У 1952 році акторка підписала контракт з компанією «20th Century Fox» і стала зніматися на телебаченні під псевдонімом Анна Марно. Та для кіно такий псевдонім був дуже специфічним, і кіностудія запропонувала їй на вибір кілька псевдонімів і вона вибрала Бенкрофт.
Її дебютним фільмом став кінофільм «Не треба стукати». Після кількох ролей у фільмах категорії «Б» молода акторка в 1958 році отримує на Бродвеї свою першу премію Тоні за виставу «Двоє на гойдалці», де зіграла з Генрі Фондою. По цьо́му були сценічна та кіноверсія «Створи чудо», і «Оскар» за найкращу жіночу роль. У 1962 році вона успішно виступила на Бродвеї в постановці «Матінка Кураж та її діти» за п'єсою Бертольта Брехта[11].
У 1961 році на репетиції вар'єте-шоу Перрі Комо Бенкрофт познайомилася з режисером і продюсером Мелом Бруксом, з яким через три роки одружилася. У 1972 році народила сина Максиміліана, що став письменником і сценаристом.
Другу номінацію премії Американської кіноакадемії Енн Бенкрофт отримала в 1965 році; згодом вона ще чотири рази номінувалася на престижну нагороду американської Академії кіномистецтва.
У 1967 році Енн Бенкрофт виконала одну з найвідоміших своїх кіноролей — місіс Робінсон в драмі Майка Ніколса «Випускник». Це був фільм, що став ключовим для 1960-х, свою першу велику роль тут зіграв Дастін Гоффман. Бенкрофт втілила подругу матері наївного випускника коледжу, яка методично домагається любові ровесника власної дочки. Про цю роботу Бенкрофт у кількох інтерв'ю говорила, що роль затьмарила всі її інші роботи. Роль принесла їй премію «Золотий глобус», а також номінації на «Оскар» і «BAFTA». Проте, характерним образом Бенкрофт стає роль «літньої жінки», хоча Бенкрофт була всього на 6 років старша за Гоффмана.[10]
У 1980 році Енн Бенкрофт дебютувала як режисерка і сценаристка у фільмі «Товстун» з Домом Делуїзом у головній ролі. У 1981 році затверджена на роль Джоан Кроуфорд у фільмі «Мамочко, дорога», але після кількох годин зйомок відмовилась від зйомок і була замінена Фей Данавей. Бенкрофт також відмовилася від ролі Аврори Грінвей у фільмі «Мова ніжності» (1983), який отримав п'ять премій «Оскар». Причиною стала гра в кінокартині «Бути чи не бути», де продюсером був її чоловік.
Енн Бенкрофт також зіграла у фільмах чоловіка, Мела Брукса, «Людина-слон» (1980) і «Черінг Кросс Роуд, 84» (1986), «Німе кіно» (1976) і «Дракула, мертвий і задоволений цим» (1995). У той же час вона періодично з'являлася на телебаченні, де за телефільм «Енні: Жінки в житті чоловіка» удостоїлася премії «Еммі», ставши однією з небагатьох акторок, які отримали провідні нагороди за ролі в кіно («Оскар» і «Золотий глобус»), театрі («Тоні») і телебаченні («Еммі»).
Енн Бенкрофт померла 6 червня 2005 від раку матки в одному з госпіталів Нью-Йорка у віці 73 років. Її смерть стала несподіванкою навіть для багатьох її друзів, оскільки вони не підозрювали, що вона смертельно хвора. Похована на цвинтарі в селі Валгалла в штаті Нью-Йорк поруч з батьком.